Діло було якогось літа трохи років назад, коли я беззаботно проводив канікули пінаючи хуї в дєрєвнє. Я був якраз на роздоріжжі того віку, коли хлопці вже кидають ганяти войнушки по кукурузі, натягують саму модняву рубаху, пшикаються одіколоном, тирять в діда трохи смаги і тулять в мєсний клюб, шоб красіво постоять у стєнки і помацати дівчат за репродуктивні мєста. Ну діло молоде, зібрались з пацанами, все як нада: тухлі лакіровані, спртівки адідас, кожана кєпка, барсєтка – маскіровка, шоб злитись з контінгєнтом і не получити піздюлєй від мєсних авторітєтів. Прийшли, 2 гривні вход, Поплавський з касєтніка рубає, три лампочки зверху мигають, типу така свєтомузика з 80х. Весело, блядь. Поки з всіма випили і перездоровались, то вже і фінальний мєдляк. А мені приглянулась там одна мадама, така фіфочка, зразу видно, шо прієжжа: блондінка, на каблуках, і танцює так ефектно: то з еротічєскими викрутасами, то вже якто її током вдарили, жінка-загадка, одним словом. Я впєчєтльонний її маньоврєностью і добре так залитий семом вирішив не очкувати, а підійти і познакомицця. Забрав у Толіка пивас, підчалюю такий: «Еу, пффш, дєвушка, разрєшитє пазнакоміцца. Нє угастіть лі даму півом?»(ну все як мене учили мєсні пікапєри). Дама представилась Катюшою, оказалась доволі дружелюбної породи, пивас пішов на ура і ми вже кружились по клубу в самозабвєнном танце будущєй любві. Але поки я падав на вуха своїй новоіспєчонній пасії, то вже бачу всі розійшлись по домам, думаю, треба й собі помаленьку рухати. Я, як істіний джентльмен, запропонував Катюші провести її, з скритой надєждой, шо може обломиться страстна благодарность в кінці путі. Катюша отказувати не стала, каже: «Тут нєдалєко». Тут нєдалєко, як потім оказалось, це десь кілометра три по бакаях і в іншу сторону, від мого дому, тому я, харашо орієтіруючись в мєсності, вирішив трохи скоротить путь. Коротка дорога правда проходила через кладовище, але вже тоді я десь вичитав, що адреналін – це хороший афродизіак, від якого тьолочки самі на тебе пригають, як ошалєвші, і захотілось мені повірити на власному досвіді правдивість цієї гіпотези. Катюші ідея не дуже сподобалась, але вона взяла мене під руку, і спотикаючись височенними каблуками об всякі камушки і какульки, покорно послєдувала за мною. Ідем, місяць повний світить, сови ухкають, собаки по селу виють – романтіка. А я ще підслащаю пілюлю всякими лєгєндами да росказами про чупакабр і оборотнів, якісь десь чув, якісь сам на ходу придумую, короче, гоню з зляканої баби як можу. Та іде, скиглить, мол страшно їй, а я такий: «мала, не бійся, я з тобою», тоже мені дрищ-защітнік, канєшно, але все по плану. Тут вже підходим до огорожі, бачу починають виднітись могили, повіяло цвинтарним холодком, місяць сховавсь за хмари, шось шарудить між деревами, по обох боках стежки терчать старі хрести, і тишинаааа.. я аж сам трохи присів на очко, шо тут казать. А спутніца моя, то здається, шо вже вчепилась в мене хваткою бульдога і руками і зубами і ше чимось навєрно. Ідем мовчки. А я такий шепотом: «А ти знаєш, шо у нас тут є свій собака Баскервілів?В нього очі світяться, клики громадні, і тому хто попався на його путі вже не вижити, знаходять тільки обглодані косточки да лужицу крові, і кажуть, шо живе він на кладовищі і виходить полювати тільки в повний місяць.. от як зараз». Тут слабка жіноча психіка не витримала, і Катя громким писклявим голосом провищала: «Да заткність ти уже! Нєт тут нікакіх собак!». Її писк якось хльостко розрізав тишину і некомфортно звенів в вухах, роздавшись по цвинтеру холодним ехо. І тут мені почулось в метрах десяти від нас якесь шарудіння в траві, я зупинився, рефлекторно вхопився за спутніцу, показав їй жестом, щоб мовчала і, скажу вам, як ніколи хвацько вальнув керпічів – щось непонятне в темноті гарчало і повільно приближалось до нас! Я перехрестився і вже збирався рвати когті так швидко, як спрінтер на короткій дистанції, покинувши Катю ззаді, щоб відволікла звєря на себе, ну а шо? Красівих баб багато, а я у мами один! Гоню, звичайно, в той момент, я взагалі думати не міг. Але це «нєчто» вибігло з трави на стежку, освіщонну місяцем, і почало на нас гавкати! Хоспадє! Я вроді і пісьнув і заспокоївся одноврємєнно, це ж дворняга якась ше й невнушитєльних размєрів! Дзявкає собі, видно подумав, ми претєндуєм на його територію. Але спутніцу свою я заспокоїти тим не встиг: Катя з якимось не то всхлипуванням не то вскрикуванням неслась, як дика лань до виходу, мелькаючи білим платтям між тінню хрестів і дерев: це навіть виглядало б заворожуюче, якби не було так смішно. Я її окликнув пару раз, але доганяти не став, вона пищала і летіла не обертаючись, поки не скрилась десь за огорожою. Дворняга спочатку побігла за нею, але потім вернулась і почала мене обнюхувати, дружелюбно махаючи хвостом, видно просто баб білобрисих не дуже любить. Я погладив песика, та й пішов собі додому. На наступний день розказую діду про свої пригоди, а він каже, шо то видно Тузік був, наш мєсний Хатіко, собака якось алкоголіка, царство йому небесне, впав дядько з драбини і відкинувся, а собака без хазяїна осталась, видно сидить в нього на могилі. Шкода мені стало звірюшку, думаю, пропаде, пішов знов на цвинтар, дивлюсь: справді, сидить рижа псіна, вже не гавкає, дружелюбно встрічає, я його їдою приманив, іде за мною, бідолага. Я б і Катю провідав за одно, але не знав точно де вона живе, та і, думаю, не хвацьо рада вона була б нашій встрєчі. З нею ми більш не бачились, пацани кажуть, шо не приїжає, каже «нє єйо кантінгєнт». А Тузік в діда до сьогоднішніх днів хазяйство охраняє, правда тепер він Басік: типу в честь собаки Баскервілів. Хороший пес, ніачом не жалію!